Зустрічаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаємо і друзів і себе: - А чи справді то було? - А чи справді ті події траплялись саме з нами? - Наче зовсім нещодавно... а й справді, коли ж то було? - Та вже років 30... 40... 50... минуло... - Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! - Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами... Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни. Це невеличке оповідання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якості налагоджувальника, що пролягла Україною, тодішнім Союзом, закордоном... Спогади... спогади... Наші спогади найбільш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бідні, вже чули-перечули ці історії десятки, а може й сотні раз... Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про війну, полон, концтабір, бо нецікаво було їй ще і ще раз те слухати. Так само і мене і всіх нас обривають наші, стомлені нашими спогадами, найближчі... - "Кому потрібні твої спогади?"... Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покійного, друга дитинства: - Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що відповісти? - А так і скажи, - відповів він. - Так і скажи, - "Це потрібно мені!" - Чи не буде це виявом егоїзму з мого боку? - "Я хочу... мені потрібно... Терпіть мене"... - Ну, по-перше, - це яскравий вияв егоїзму, не так з твого, як з їх боку, а по-друге - не ставай на горло своїй пісні. Можливо комусь буде не лише цікаво, але й корисно пройти з тобою пліч-о-пліч, бодай кілька метрів, мирними "шляхами твоєї бойової слави" - не лишай їх такої можливості! Отже, шановні мої читачі, запрошую вас в ті, вже далекі шестидесяті... в мою юність.