У дитинстві ми бавимося пазлами. Якщо жоден із картонних клаптиків не загубився, в результаті отримуємо яскраву ілюстрацію. У дорослому ж віці ми й пазли складаємо дорослі: кількість клаптиків – невідома, форма – так само, на який малюнок орієнтуватись – знаємо не завжди. Тож хтось примудряється зі своїх персональних пазлів й у шістдесят років інфантильно складати кадр із якогось мультфільму. А хтось, розпорядившись часом мудріше, отримує в результаті маніпуляцій із пазлами ілюстрацію – пару космічних ком із кругленькими елементами взаємопроникнення, допасованих одна до одної, – інь і янь, що їх зображено на обкладинці нового роману Василя Слапчука.

"Та сама курява дороги" – роман-гра, суміш прихованих цитат. Колись у цей найбільш постмодерністський Слапчуковий твір літературознавці із задоволенням занурять свої професійні скальпелі – у цей найбільш неоднозначний та дражливий твір. Настільки неоднозначний і дражливий, що, читаючи його, я згадував слова Євгена Барана про необов'язковість "Диких квітів". Згадував, оскільки роман-гра "Та сама курява дороги" надто вже контрастує з іншим – обов'язковим – Слапчуковим романом-життям "Книга забуття", де творення художнього тексту відбувається на території реального життя й реальної смерті – там, де будь-який літературознавчий скальпель можна зламати об сувору правду людського буття.