Межигірський дід

(Оповідання бабусі) Я ще була дівчиною, як ходив до нас із Межигір'я якийсь здоровенний дід - пасічник, чи що. Такий якось чудний був,- зовсім і на пасічника не походив. Батько казав, що він літ п'ятдесят був січовиком, бився з Ордою, та вже як зстарів ся,- приїхав на байдаку з кошовим у Межигір'я і зробивсь у ченців пасічником. Отож було, як обридне йому сидіть із ченцями, то й прийде до батька, та й балакають собі у двох, споминаючи старовину; бо й батькові доставалося на своєму віку бувати у бувальцях. Було, як зачнуть об війні розмовляти, то дідуган зараз і в боки береться, і вус крутить, і чорта згадує... Їй- же Богу правда! Поки ще не вип'є, то було і многі літа співа і батьку, і матері, і мені, апостола чита,- а голос такий у його був, як з бочки, аж вікна джирчять, аж глина з стелі сиплеться. Як же випив чарку, другу,- то вже годі з писанія, зараз почне пісні співать, баляси точить, та таке вигадувать, хоч з хати тікай; було, й мене зачіпа... Їй-же Богу правда! Така вже, бачите, запорозька натура: ні літа її не вивітрять, ні під сивим волосом не сховається. І молився він якось чудно, не так, як ченці, а мовчки,- поклонів не кладе - а чотків[1] було йому ченці й не настачаться: уранці подарують, а ввечері вже не питай,- загубив.