Мій прапор запісяв котик

"Мій прапор запісяв котик" - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети "СПІД-Інфо" чи "Факти", а над усім цим упевненими териконами височіють: "Бо ми всігда так робили", "Бо ти ж дєвочка", "Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував", "Не жили харашо – не треба й починать".

Цей текст - суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто "не такий", "самий умний" і взагалі "тяжко тобі буде жить з твоїм характєром". Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, "щоб помощниця була" і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження). Текст сповнений гумору (так, іноді - чорного), а іноді вражає трагізмом. У ньому немов мимохідь згадуються часи, коли за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину, а ті, хто вцілів, вибравшись із розстрільної ями, до кінця життя жили між реальністю й своїм внутрішнім ненастанним жахом, що "документи можуть бути погані". І ні, "Мій прапор…" не написано з інтенцією "зрозумійте ж нарешті Донбас". Власне "Мій прапор запісяв котик" - це всі ми, іноді по різні боки муру.